15 листопада в Торонто випав сніг. В ці перші сніжні дні я мала дуже дивні відчуття.
З однієї сторони я не могла прийняти і втямити, що вже зима. Були відчуття ніби ти просто живеш у якомусь сні, в якому настала зима і іде сніг. Ніби бачиш це все через якусь димку, ніби це видіння.
З іншої сторони мозок тверезо говорив: вже зима, пора ховати літні речі і діставати уггі. І коли я нарешті усвідомила це, в мене було лише одне питання: а чи було літо? А чи була весна взагалі?
Я намагаюсь собі нагадати, що весна і літо було і воно було навіть кращим, ніж я його могла собі уявити: наші офігенні вечори та суботні ранки проведені з Ташею на тенісному корті, велосипеди, поїздки по винарням Онтаріо і Бордо, фестивалі Май-таю, знайомства з новими людьми, зустрічі з друзями по всьому світу. Навіть подорожі були: іхати в машині з відкритим верхом під флоридським небом, заплутане волосся, пісня "Стефанія" і така здорова злість зміксована з вірою в перемогу.
Це все було! Але чи було? Я навіть зараз коли пишу це, намагаюсь пригадати ще щось з літа чи осені, і не пам'ятаю.
Я залишилась там, в тому зимовому вечорі, з 23 на 24 лютого, коли я сиділа на дивані, читала твітер і ця війна починалась на моїх очах (про це я писала тут). Нескінченна зима 2022.
Дуже часто люди в Україні нівелюють твої емоції щодо війни. Типу "ой що ти там переживаєш", приїзджай в Бучу, Купянськ, Бахмут, тощо. Я теж такою була, коли закордонні друзі писали про те, як вони переживають за Майдан, а ти такий "що? розкажи мені про свої переживання!" Я цього справді не розуміла, а зараз думаю, що доля дала мені шанс розкаятись і зрозуміти.
Так ось, досвід буття і життя за кордоном, коли в твоїй країні вийна теж дуже травматичний.
В середу я збиралась на роботу. Цього тижня була дуже вмотивованою і о 7ій ранку збиралась їхати на склад, як в свою саму найкращу подорож року. Зранку прочитала твітер, все було спокійно. Аж тут за 5 хвилин до виходу з дому - повідомлення від брата "В мене все добре, я в укритті". Читаю твітер, а там знову почались терористичні атаки країни-терориста. Виходжу з дому вже в іншому настрої, сідаю в таксі і знову повертаюсь в поточне життя: на вулиці чудова погода, місто ще тихе і дуже гарне в проміннях ранкового сонечка, стелеться ранкова осіння димка. По дорозі знову читаю твітер. Підбираю по дорозі колегу, їдемо по хайвею, розмовляємо про роботу. Повідомлення від мами "Лесюшка, сьогодні ти мабуть не додзвонишся, бо все відключено. Я пока жива. Бувайте здорові!!".
Передруковую це повідомлення і знову сльози на очах. Так ось, я отримую це повідомлення і в очах зявляються сльози. Хочу поділитись з колегою (бо він і хороший друг), але чи він зрозуміє? Не ділюсь. Стряхую сльози, відписую мамі, повертаюсь у світ свого життя, а воно ж вирує: таксі везе нас на склад, з прозорого даху таксі фоткаю CN Tower, бридку бетонну будівлю, яку я встигла полюбити, машини, будинки, озеро - життя в Торонто продовжується. А десь війна і нема світла..
За першим кавобрейком читаю твітер. Потрапляю твіт українскього хлопця, який в канадскьому тіндері знайшов українку, приїхав до неї в гості, думав, будуть поповнювати генофонд українців, а вона включила пісню "Доброго вечора, ми з України" і запропонувала танцювати. Сміюсь так, що кава ледве не виливається через ніс. Розумію, що це емоційна істерика: в одну хвилину плакати від горя, а в іншу хвилину ржати з ніби-то звичайного твіту. Цілий день працюю, проводжу зустрічі, концентруюсь на роботі, а потім знову розмазує по стінці від того, що ось ти тут в звичайному житті, а там війна. Ні мій менеджер, ніхто з колег навіть не знає, що сьогодні знову бомблять Україну, що там війна, що мені боляче. Постійне родзвоєння реальності. І якщо хтось скаже, що це не важко - буде не правим.
А бувають такі маленькі тригери посеред дня.
Колега в чаті "I will be not available for your team today as I am in a war room with another team". Ви просто не можете уявити як в мене закалатало, коли я прочитала "I am in a war". А для когось це просто повідомлення..
Вчора їду по вечірньому місту, дерева в гірляндах, з вікон світло, а мене тригерить. І я думаю про темну Украіну. Дивишся на ялинку - радість, продовжуєш дивитись на ялинку - охоплює біль.
Це вже біполярочка чи ще ні?
Хочу ще зафіксувати тут пару моментів з березня. Тут люблять у вікнах ставити діоідні сердечки різних кольорів. Здалеку вони схожі на мітки, які відслідковували в Україні на початку війни. Мене кожного разу тригерило, коли я їх тут бачила.
Але більш за все я лякалась звуку гвинтокрилів. Вони тут літають часто, і кожного разу цей громовитий звук переносить мене на хвилину в Україну.
Я знаю, що тим, хто зараз в Україні набагато набагато важче, але це не дає нікому права нівелювати тих емоцій украінців, які зараз за кордоном.
По емоціям зараз для мене другий по важкості етап війни. Перший почався ввечері 23ого лютого і продовжувався десь перших 15 днів.
Другий - зараз. Мама дзвонить і каже, як добре, що я переслала їй налобний ліхтарик (насправді, я збрехала, що переслала свій, щоб вона не переживала за гроші витрачені, а сама купила його на розетці за допомогою брата). Він їй дуже допомогає вигулювати собаку, коли нема світла. Та і всі інші речі робити по дому. Брату і мамі ще на початку жовтня я переслала пакет теплих речей з Uniqlo: термокофти і штани, дуже теплі светри. Мама двзонить і каже, що в квартирі нема опалення і дуже холодно, але в кофті їй дуже тепло. Я радію, розумію, як добре, що в них є я.
Але так само я страждаю, бо не можу вислати цих теплих речей абсолютно всім в Україні, не можу їм подзвонити, і сказати "люблю і скучаю, і скоро побачимось". У якоїсь бабусі чи дідуся нема нікого, нема грошей, і їх, як вони самі кажуть "ніхто ніде не чекає". Мені хочеться обійняти і зігріти їх всіх. І мені болить, бо я не можу.
А в четверг їхала з май таю. Стояла на зупинці і чекала трамвай, і прочитала пост Патрона, який писав, що треба триматись. І як заплакала вперше за всі ці місяці. Стою на аналогу Times Square в Торонто, навколо тьма людей, розважаються, спілкуються, ідуть в кафе та в магазини, а я стою і плачу. Навіть бомж, який хотів підійти і попросити грошей глянув на мене в сльозах і обійшов стороною. І це так було неочікувано, ці сльози, викликані постом Патрона. Зараз пишу і знову плачу. Мабуть, прийшла пора просто поплакати. Сісти і виплакати цей стрес. Після сліз завжди стає легше, чистіше на душі.
А недавно була річниця Майдану. В 2004ому я ще вчилась в школі, і казала, що була б на Помаранчевій революції, якби жила в Києві. А коли стався Майдан, я вже була в Києві і так само була за Майдан, як і за Помаранчеву революцію, підтримувала колег, які ходили, але сама не ходила, бо дуже мерзла. Я справді сильно мерзла і ненавиділа зиму, по місту взимку добиралась лише на таксі і швидкими перебіжками до метро по 10 хвилин. Але зараз відчуваю такий докір сумління, що не була там. Хоча душею була.
Що робити з цими докорами сумління? За те, що не ходила на майдан? За те, що хаяла українську мову, бо її занадто сильно вштовхували в мене в школі? Що робити з тим, що я завжди хотіла поїхати і ніколи не цінувала рідного? Знаю, так в багатьох, це можна багато чим виправдати (якщо сильно хочеться), але від цього не стає менш соромно. Не стає!
Останніми днями теж думаю багато про те, як може десь інтуїтивно робила правильні вибори президентів. І як вони робили правильні вибори, хоча тоді вважалось, що не на часі. Ющенко створив меморіал Голодомору, багато піклувався про культуру (не пам'ятаю вже що саме, але точно було). У Порошенка взагалі остання кампанія будувалась на "Армія. Мова. Віра" і це саме те, що зараз всі відчули, але 3 роки тому теж було "не на часі" для багатьох. І так, я дуже переживала, коли обрали Зеленського. Але дивилась недавно його відео з річниці Майдану, де вони зкомбінували відео минулого року з цьогорічним. Божечки, як же він виріс як лідер. Лідер, герой, батько нової нації. Молодець.
Листопад, Грудень - темні місяці і буде складно. Але 21 грудня настане перелом: світла почне буде більше, а темноти менше (в північній частині півкулі)…Переможемо!