Нарешті сідаю писати пост, який визріває вже багато місяців. В голові я постійно рефлексую і описую словами те, що хочеться описати тут, але сісти і знайти час спокійно все написати - це як завжди, величезний челендж. Але саме зараз хочеться повернутись не тільки до більш частих дописів тут, але і повернутись до ведення щоденника, бо це дає можливість робити більш часті ретроспективи життя, а також мати більш чітке розуміння чи планування майбутнього.
Перш ніж почну писати на життєві теми, хочеться швиденько підняти тему мови. Памятаю, як після початку повномасштабної війни було важко віднайти потрібні слова на українській мові, щоб гарно і чітко виразити свої думки, як постійно виникали дилемми і питання: хто я в цьому новому світі без мови, якою я мислила більшу частину свого свідомого життя? І ось пройшло плюс мінус 2 роки, і тепер я не уявляю себе іншої, мені легко і класно на українській, я вже навіть не знаю як це по-іншому. І як же чудово було помітити в собі цю зміну. Тож якщо ви ще та сама людина, яка тримається за свою російськомовну ідентичність і тримається за неї довбаними аргументами, які були у нас всих на якомусь етапі - відкиньте їх і почніть цю дорогу до себе (якщо ви все таки вважаєте себе українцем).
Почнемо з того, про що був мій останній пост - вагітність або очікування дитини. Деякі з моїх друзів, прочитавши той пост, страшенно злякались та почали переживати за те, який сумний етап життя я пережила, але насправді, кожен читає і бачить світ через свою лінзу - і нічого страшенно сумного там не було і той пост важливо сприймати також як художній твір, де повтори про sad and lonely place - це частково художній прийом. Але звичайно, і не можна назвати той період неймовірно радісним. Але не випадково вагітність ділять на три етапи - триместри, бо кожен з них має свою окрему фізичну та гормональну складову та характеристику. І зараз я майже прожила той самий другий етап і постійно про себе нотувала свої відчуття. І якщо перший етап був sad and lonely place, то цей етап я б назвала етапом стабільності і адаптації до нового життя.
Раніше, коли я дивилась на вагітних знайомих жінок, я не могла зрозуміти: як можна так спокійно і радісно очікувати на ще одну дитину (особливо на тих, хто народжував другу чи третю) і не переживати. Не переживати, що ви не посваритесь з партнером так, що завтра вирішите від нього піти, що ви на якийсь час впадаєте від нього в залежність. І так, я людина “what if” і навіть коли в мене все добре, на кожен сценарій “what if” я маю свій then. Але гормони роблять хімію мозку абсолютно іншою - і чомусь взагалі за таке не страшно. Відчуваєш себе тупо всемогутньою, ніби щоб не сталось, ти візьмеш ту дитину в охапку і справишся з усім, що життя готує. Це справді неймовірне відчуття всемогутності і віри в себе, прям якийсь новий рівень.
По-друге, замість етапу суму за минулим життям, приходить етап прийняття і змирення. При чому, не змирення через “треба”, а змирення через anticipation (так, я знайшла переклад цьому слову через перекладач, але в мене відчуття, що прямі переклади не передають всієї суті, тож вважайте це за авторський прийом, Франко так робив часто). Зявляється відчуття, що ця дитина - вже реальна, ось скоро вона буде в цьому світі, і так, твоє життя буде іншим, але чи хочеться тобі вже того минулого життя? Я вперше відчула, що почала дивитись на людей без дітей з якимось жалем, типу як жаль, що вони не зможуть в собі відкрити іншу сторону, як жаль, що вони все життя будуть думати, що розваги, робота чи щось інше - це пріоритет номер один в їхньому житті. І знаєте, ці думки лються в голові так органічно, що ти сам не можеш повірити, що ось буквально недавно взагалі був протилежної думки і вмовляв себе на життя з дітьми 😆
По-третє, з однієї сторони я абсолютно чітко розумію, що я, як жінка, взяла на себе велику і важку ношу: прийняти зміни в своєму організмі, прийняти додатковий фізичний стрес, який створює вагітність, прийняти факт болю та неймовірних зусиль при самому народженні, які ніяк не можна перекласти чи розділити з партнером, так само як і годування груддю. Але з іншої сторони я так зараз ціную, що я жінка і що я можу принести в світ нове життя. Уявляєте, просто взяти і дати світу нове життя, завдяки якимось магічним природним процесам, на які здатен тільки мій, жіночий організм. І так, в цей момент ти відчуваєш себе всемогутньою goddess. І дуже appreciate це.
В додаток до цих великих хімічних процесів в твоєму мозку, ти себе офігенно почуваєш, можеш робити спорт і тобі це в радість, ходити кілометри, як я це люблю, і взагалі жити своє звичне життя. Крім тих деталей, що ти трохи відчуваєш себе бегемотиком і ти все ще не можеш пити своє улюблене просеко :)
Щодо просеко - коли я спробувала ковток білого вина в червні - воно мені здалось чистим спиртом з запахом яблука. Ось так організм регулює твої смаки сам по собі і ніякого вина вже не хочеться :D
А щодо бегемотика - я все ще чудово виглядаю, мій живіт ледве помітний, за останніх 5 місяців я набрала 5 кг, що взагалі не багато; але помітила за собою, що практично перестала фотографуватися і неймовірно засмучуюсь, коли не влажу в деякі свої сукні. Але ці всі засмучування буквально тривають один момент, бо все ж таки за цим моментом одразу настає довготривале відчуття, що ти всемогутня goddess.
Так мабуть і варто підсумувати другий етап, pregnancy is the only place, where you can feel yourself an absolute almighty and self-confident goddess.
І так, все ще нема пієтєту до маленьких дітей і магії, хоча в дитинстві я їх любила. Недавно була поряд в одній квартирі з 7місячним малюком і не йокнуло нічогісінько. Із речей не куплено нічого. Думаю, буду замовляти на Амазоні в самий останній момент.
Ну і не можу не додати трохи про фізичні відчуття останніх тижнів. По-перше, я почала відчувати всі рухи дракона всередині, і знову ж таки, це якесь особливе відчуття appreciation жіночого організму, коли розумієш, що в тобі живе щось живе (мастер тавтології на звязку :D). Але з цим прийшло і більше фізичної втоми та болю. Останнім часом дуже важко довго всидіти на стільці в нормальній позиції, при чому я взагалі півжиття провела зі скрещеними ногами, а зараз взагалі так не можу всидіти більше 2ох хвилин. А по-друге, якщо довго не займатись спортом (в мене була перерва в тиждень) починає неймовірно боліти спина. Вчора нарешті зробила йогу і відчула себе людиною. Я чесно не розумію, як інші жінки це все можуть пережити без фізичної підготовки і фізичних вправ.
Так як не хочеться відтягувати публікування цього посту, чекаючи на інші частини (на які потрібен ще один, а може і не один вечір), публікую сьогодні частину про дракона, а в наступних серіях будуть апдейти про поїздки в Європу, Польщу, нереалізовану поїздку в Україну, поїздку в США, але саме головне - думки про життя в цих поїздках, бо кому потрібні ті поїздки, якщо не зробили з нас іншу людину :) Ну і важливе - про сенс життя. І думки щодо України на третьому році війни, а також про цей світ. І про план втілення мрії.
Ті самі думки щодо мови абсолютно. І обіймаю тебе в усьому іншому. Ти супержінка:)