Що ж, прийшла пора і для апдейтів про всі інші сфери життя.
Цього року, знаючи, що я чекаю на дракона, я прийняла рішення не ставити собі високих цілей на роботі і не сильно перепрацьовувати в принципі. Таким чином в комбінації з іншими подіями, в мене вийшло майже 2 місяці повноцінних канікул. І це була не коротка відпустка, а справжні канікули.
Спочатку в середині травня до мене приїхала подруга, тож всі вечори ми гуляли по Торонто, а також вирвались на 3 дні до Ніагари. І це були перші вихідні за дууже довгий час проведені в зелені та на природі. Весни цього року зовсім не було, тож з зими ми відразу ввійшли в літо і в Ніагарі, катаючись на велосипедах по виноградним полям, я отримала свою першу порцію засмаги :D
І так, я не фанат Нігарських водопадів (бо дуже туристично), але я точно фанат Niagara on the lake. Це якесь фантастичне місце, де хочеться купити будинок і осісти назавжди. Цього разу ми знімали кімнату в bed&breakfast будинку, який був ну неймовірно затишним, але водночас мотивуючим. Пара із Квебеку все життя працювала і заробляла гроші, а потім Софі, жінка, яка дуже любила готувати, сказала своєму чоловіку, що мріє відкрити свій Bed&breakfast. Так чому ти мрієш? Треба діяти, сказав чоловік. І так вони купили будинок в Ніагарі, де мають свою частину будинку і здають другий поверх туристам. Купили вони його буквально за декілька місяців до початку ковіду, тож початок був досить важким. Але зараз вони мають клієнтів цілий рік, додатково продають свою продукцію з городу ресторанам, мають додатковий paper decorations бізнес, та багато подорожують по світу - заздалегідь планують дати, та відміняють доступність свого готелю в цей час. Софі кожного дня нас годувала неймовірними сніданками, а я більш за все запамятала велике дерево магнолії, яке дивилось нам в вікно та на якому з самого раночку співав свої ранкові пісні червоний кардинал.
Одразу після візиту подруги у мене було відрядження в Фенікс, Арізону, а одразу після відрядження була відпустка, тож перед відрядженням я закрила майже всі свої робочі справи, і у відрядженні лише робила саме необхідне для того тижня. Тож кожного дня вже о 5ій вечора я сиділа біля басейну, читала книгу, плавала, вечеряла в ресторанах, і просто насолоджувалась теплом Арізони. Тож навіть не можу віднести ту поїздку до категорії відряджень, по факту - це вже був майже початок відпустки.
Кожного дня я сиділа біля басейну, фоткала свої ніжки-сосиски, і думала, що ось про таку роботу я мріяла, ось про такі відрядження я мріяла, і була так вдячна собі і світу за ці реалізовані мрії, за ці можливості, і за все неймовірне, що сталось в моєму житті, і маю надію, що ще станеться.
Ну а потім почалось 2.5 тижні відпустки! Бувають відпустки, де багато всього спланував, і виходить якесь “галопом по європам”, а буває, ніби і спланував багато, а вийшло все подивитись все одно в розміреному темпі. І це була якраз відпустка другого типу: за 2.5 тижні ми провели 5 днів на Португальских Азорах, 5 днів в Південному Тиролі, і 5 днів в італійському регіоні Campania.
Не збираюсь описувати відпустку в багатьох параграфах, тож підсумую свої відчуття. Азори - неймовірно зелене місце, де багато вітру і повітря, тож там ловиш постійне відчуття весни і молодості. Просторо і нема тонни туристів, достатньо помірні ціни, всюди краще їздити на машині, тож як на мене, це ідеальне місце для сімейного відпочинку. Із цікавого - мені там дійсно сподобалось, але зазвичай, коли дуже подобається, хочеться переїхати туди жити (зараз, чи на пенсії), а тут от прям все подобається, а переїхати не хотілось би. Це перше місце в моєму житті, коли маю ось такі неоднозначні відчуття.
South Tyrol - моя любов. По факту гори і краса, як в Швейцарії, а ціни помірніші і люди привітніші. Сподобалось все. Хайки і види, їжа і готель. Ось тут якраз ситуація, коли подобається і хотілось би одразу купити будинок і там залишитись жити назавжди.
Із моментів, які хотілось би залишити тут: 2 рази забирались на гори висотою більше 2000м (не пішки), і 2 рази мені ставало дуже погано. Тільки коли другий раз стало погано, я зрозуміла, що можна як завгодно ігнорувати стан вагітності, але він про себе нагадає.
Ну і третя частина відпустки була в Неаполі та на побережжі Амалфі. Я звичайно знала, що Неаполь - брудний, людний, туристичний, і messy. Але все одно хотіла в ньому побувати, бо це ж місце життя головних героїнь книжок Феранте, які входять в топ прочитаних мною книжок. Цього разу це був незапланований візит, тож провели ми там менше ніж 1 день, і мені це місто просто здалося Індією посеред Європи. Після South Tyrol не можливо навіть було повірити, що це одна і та ж країна: автомобільний трафік як в Індії, брудно, шумно, людно і стрьомно теж як в Індії. Місцями місто нагадувало Київ моєї юності, серед всього цього безладу траплялись кафе та ресторани-люкс, а також всі були дуже гарно і охайно вдягнуті, не дивлячись на бруд і пилюку навкруги. Однозначно місто контрастів, яке я все таки б хотіла краще пізнати, але не на цьому етапі життя. Ну а потім Амалфі, від якого я не очікувала нічого, бо вважала це інстаграмно-розпіареним містом. Там вперше за 2 тижні ми почули на вулиці розмови про venture capital від американців, це був такий контраст в порівнянні з європейськими туристами, які не розмовляють про гроші чи роботу у відпустках.
Весь цей час я дійсно відчувала себе як на канікулах, жодної думки про роботу і майбутнє, тому 2.5 тижні відчувались як вічність.
Після цього я поїхала в Польщу. По-перше, вже 2 роки там не була, по-друге, мала думку спробувати поїхати в Україну. Наступні 2 тижні я мала працювати віддалено, тож це вже була не відпустка. Поїздка в Польщу почалась з того, що замість літака Wizzair рейс обслуговував літак Skyup, це українські чартерні авіалінії. Але зрозуміла я це лише коли стюардеса сказала, що її імя Тетяна, а головний пілот літака теж мав українське імя і прізвище. Поряд зі мною сиділи всі до одного поляки, вони летіли зі своїх відпусток в Італії до себе на рідну землю, і лише для мене ці імена і цей літак мали таке значення. Я розплакалась і не могла себе зупинити. Факінг раша і їхній пітун, я зараз мала на цьому літаку летіти додому, 3 години і я в Борисполі, а ще парочка на потязі - і я вдома, обнімаю маму, яку не бачила 2.5 роки, собаку, якому в цьому році вже 14 років, попри те, що його порода живе 11-12, брата. Але ні, я мала летіти в Польщу і потім ще 20 годин торохтіти в трьох потягах, переживаючи за те, щоб по моїй траєкторії переміщення нічого не прилетіло.
==
Зроблю маленьку вставочку, і розкажу про свої тревел лайфхаки. Бо коли б про це розказати якщо не зараз, поки не забула. З жовтня я дуже багато літала, і за цей час та і за попередні поїздки я поступово дійшла до якихось дій, які роблять польоти комфортними.
Перше - це теплі речі, і особливо шапка. Я завжди з собою в дорогу беру теплу кофту, бажано ось такого ведмедика з юнікло, але якщо багаж обмежений - то просто тонкий светр чи лонгслів. Включаю собі холодне повітря, а сама вдягаюсь в кофту. Таким чином повітря біля мене свіженьке та прохолодне, а мені тепло - ідеальні умови для сну. Ну і шапка. Шапка - це мій must-have по двом причинам: 1 - в ній теж тепленько, і чомусь саме коли голова в теплі - засинається ще швидше; 2 - це може виглядати дивно, але мене ніколи це не зупиняло, замість маски на очі, я використовую воріт шапки і натягаю його на очі, тож завдяки цьому в мене є завжди з собою чим прикрити очі, коли хочеться спати. Варто сказати, що звичайно що шапка має бути максимально комфортною і бути приємною до тіла. В мене кашемірова шапка, яку я обожнюю, вона мякенька, не здавлює, і я її ніколи не викладую зі свого рюкзаку, навіть влітку. І особливо влітку, коли багато подорожую. Одного разу в готелі біля ліжка стояла лавандова олія, якою рекомендували змазати вилиці та руки для того, щоб швидко заснути. І так, тепер ця олійка - це мій ритуал у подорожах та відрядженнях. А іноді і вдома.
Літаю я в максимально комфортному одязі, тож лосини і не здавлююча білизна чи майка - це мій костюм для польоту. Завжди можна потім перевдягнутись в туалеті аеропорту, якщо вам хочеться прилетіти і виглядати гарно.
Ну і останнє - ніяких паперових книжок якщо політ нічний. Заснути мені легко з книжкою, але це штучне світло, яке потрібно вмикати над собою якщо книжка паперова, це ніяк не робить моїм очам нічну атмосферу, тож читаю я завжди кіндл (найкраща інвестиція мого життя в плані обєму інвестицій vs користь :D).
Звичайно що для польотів цього сезону я собі купила компресійні гольфи, але якщо чесно, не відчула, що вони якось особливо допомогають. Не впевнена, що буду їх вдягати завжди, хоча в принципі, їх рекомендують всім.
==
Прилетіла в Польщу як до себе додому. Але по факту, це і було додому :) Бо наступні 2 тижні я жила там, де і останні 2 роки в Варшаві. Тож приїхала на звичну адресу, відкрила двері своїми ключами, і повернулась до рідних стін. В квартирі живе мій друг, але він і його партнер якраз були за кордоном, тож я дійсно відчувала себе повністю як вдома. Першим ділом - пішла в найближчі магазини щоб купити води, овочей та фруктів. І уявляєте - нічого не змінилось! На вулиці зустріла дідуся з собакою, якого зустрічала коли жила там, на розі стояв все ще той самий магазин Carrefour і навіть локація товарів в ньому не змінилась. В моєму улюбленому магазині Mechaniczna Pomarancza продають все той же улюблений творог і все такі ж смачні фрукти і овочі.
Дивлячись на знайомі місця, зупинки, людей - я зрозуміла, що якби я залишилась в Польші три роки тому, в моєму житті б за цей час нічого, нічогісінько б не змінилось, але вирушаючи знову в Канаду, я прожила ще одне життя.
Зустріла нових людей, відвідувала студію май таю, інший спортзал, інший басейн, інші місця для тенісу, граю в гольф, подорожувала по Канаді, маю іншу роботу та нових колег, завдяки роботі - відвідала нові міста в Америці та Канаді. Жила в іншій квартирі та бачила дві сотні неймовірних заходів сонця з 17ого поверху, вперше маю свій город і вирощую там овочі. Не кажучи вже про те, скільки нових думок та доріг отримав мій мозок.
А так би могла жити всі ті 3 роки в Польщі. Чи отримала я б там від життя щось нове? Обовязково. Але чи в такому ж обємі? Точно, ні.
Тож будучи там, я була неймовірно вдячна собі за той вибір 3 роки тому, який не так легко було зробити тоді. Дякую за прожите ще одне життя і стільки нового досвіду. А повернутись назад я можу завжди.
Ще більше мене наштовхнуло на рефлексію тоді, коли я зустрілася зі своєю подругою ще з університетських часів, яка ось уже майже років 10 живе у Вроцлаві. Минулого року вона з сімєю роздумувала над тим щоб перебратись до Варшави, але коли ми з нею розмовляли про це, я відчувала, що навіть якщо вони роздумують, цього вже не станеться. В усій розмові відчувалось як вони корінням вросли у Вроцлаві, і це коріння вже настільки глибоко в землі, що викорінити його вже аж занадто важко. Так стається з кожною людиною, час завжди перемагає.
Я ж завжди думаю про те, що світ зараз дуже мінливий. Війни, диктатури, кризи можуть виникати тут і там, тож ми завжди маємо тримати хвіст по вітру, і ніде не мати занадто глибокого коріння, інакше сила коріння перевищить бажання безпеки, а також раціональність вибору. Тож що сказати: рада, що все таки наважилась в 2021ому знову поїхати до Канади, рада, що маю партнера, який мислить ще більш раціональніш, ніж я, і завжди підштовхує мене до наступних кроків вперед і до наступного переїзду.
==
Перших 3 дні в Польщі я все ще думала про те, щоб поїхати в Україну. Весь раціоналізм був на стороні того, щоб поїхати. По-перше, незрозуміло, коли я ще буду вільна і сама так близько до України, по-друге, на той момент я вже 2.5 роки не була в Україні, по-третє, я заздалегідь вже мала дозвіл від роботи працювати з України віддалено. А ще я так про це мріяла. Мріяла про літній Ніжин, про вид з вікна, про клен навпроти нашого будинку, про все, до чого любов так загострилась за роки війни. Звичайно, хотілось і побачити всіх друзів, але це було другорядне. В першу чергу, хотілось до сімї і до рідного дому. Тож здавалось б: бери і їдь. Але щось мене зупиняло. Зупиняла довга дорога з трьома пересадками, зупиняли відключення світла, які як раз активно почались (а я ще ж мала якось працювати віддалено). Все і всі казали мені “їдь” (крім звичайно, мами, яка ще в лютому, коли я сказала, що хочу приїхати влітку, ледве не мала сердцевий напад від цієї фрази, тож я в неї навіть не запитувала цього разу). Але в середу того ж тижня, коли вже точно треба було купити квитки, я прокинулась і вирішила не їхати. І мені стало так спокійно на душі, що я зрозуміла, що це вибір серця. Всередині я все ще веду дебати, що це було. Слабкість? Рефлекс безпеки, який став вищий з появою дракона в мені? Інтуїція? Не знаю. Але все ж таки я просто прийняла цей вибір душі.
Тож всі 2 тижні я провела в своїй улюбленій Польшечці. Ходила на побачення з собою і Варшавою, мала зустрічі з друзями та знайомими, зіздила вперше в житті в Честохову, просто щоб мати змогу зустрітись на півшляху з подругою із Вроцлава. Ходила на шопінги, і скупила все, що подобалось. Їла в легендарних Bulke przez Bibulke та Maka i Woda, пила каву в своїх улюблених Ministerstwo Kawy та Stor, випивала по літру мінералки Zywiec Zdroj, куштувала хот дог з Zabka, а також іноді випивала півпляшки безалкогольного Lech з лимонним соком. Ностальгія і класика.
На другий тиждень друг повернувся до свого житла, тож перед чи після роботи ми спілкувались на тему бізнесу, виховання дітей, та звичайно війни і України. В кінці того тижня він сказав фразу, яка була абсолютно в точку: так класно, що замість однієї зустрічі, в яку не можна було б вкласти всі ті розмови, що у нас відбулись за тиждень, ми мали просто можливість бути в одному просторі тиждень і говорити то тут то там. Це було дійсно по-іншому. І дуже б хотілось мати моменти такого спілкування з усіма своїми друзями.
Тож ось, початок липня і я знову вдома, в Канаді. На цьому канікули не закінчились, бо до нас приїхали племінниця і старші родичі. Я знала, що це з однієї сторони буде час інтенсивний, бо треба постійно думати про меню на сніданки та вечері, продумувати опції проведення спільного часу вечорами, а з іншої сторони це ж все таки було продовження канікул. Вже в перші вихідні ми всі впакувались в машину, і поіхали в Ніагару, потім - до Вашингтону, потім - в Нью Йорк через Філадельфію. І хоч я працювала майже весь тиждень, я мала і час насолоджуватись подорожжю. Цілий тиждень наш супроводжував heat wave - і я хоч і люблю жарку та дуже жарку погоду - навіть для мене це було занадто. Будучи в вівторок в Вашингтоні, я забронювала річний круїз на кораблику, і всі ці три години, які я була в 38-градусній вечірній спеці, в мене було відчуття, ніби я живу в якійсь бойлерній кімнаті, де нема свіжого повітря, де приходиться вдихати ротом, і де немає жодної радості знаходитись.
Це був мій другий раз в Вашингтоні, і мені кожного разу там подобається. Це був мій перший раз в Філадельфії, і хоч місто бідне і занедбане, ради того щоб роздивитись краще його величну американську архітектуру, я б повернулась ще раз. Це був мій третій чи четвертий раз в Нью Йорку, і кожного разу він мені все більше і більше не подобається: занадто шумно, занадто брудно, занадто бетонно, занадто багато людей. Там в мене постійне відчуття, що я ніби щур, який бігає по лабіринтам, над яким ставлять екперименти разом з іншим мільйоном щурів, які бігають по тим же лабіринтам навколо мене. Комусь НЙ дає енергію, але я відчуваю, як моя енергія там висосується. Єдине ради чого дійсно хотілось би повернутись в НЙ - це Бродвей. Я вперше була на Бродвейському шоу, і воно коштувало кожної копійки. Вдалось потрапити на “Великого Гетсбі”, де я знала сюжет по книжці і фільму, і вони просто неймовірно адаптували сценарій під це шоу. В цілому ж після подорожі по величезним шумним містам все більше ціную час на природі. Бути серед гір чи поля, біля моря чи океану, спостерігати за сонцем, місяцем, припливами та відпливами, зміною сезонів року набагато цікавіше і приємніше ніж бути серед бетону. Може, це старість. А може - мудрість. А можливо, мій персональний коннект з землею та всесвітом став міцніший.
По поверненню в Канаду 2 місяці канікул були позаду, тож час був повертатись до звичного життя. Після всіх переїздів, розмов та контактів, хотілось просто бути вдома, насолоджуватись тишою, читанням та проведенням часу в Торонто. Після НЙ Торонто почав одразу здаватись таким зеленим, чистим, просторним, що я аж сама здивувалась таким відчуттям. Та і після майже 2ох місяців відсутності, було якесь відчуття, що Торонто прекрасне. Тож щоб знову почати любити своє місто - іноді важливо його надовше покинути :D
Я так і не зрозуміла як і коли пройшов серпень. Не було ні подорожей, ні якихось подій, були зустрічі з друзями і ось раз - і серпню кінець. І літу кінець. Як завжди, водночас здається, що літо було і довгим і коротким: було багато нових місць, подорожей і подій, а з іншої сторони промайнуло все і залишилось в минулому.
На цьому ставлю крапку на цьому і так довгому пості. Хоча завжди маю думок більше, ніж часу все описати, тож маю надію знову скоро повернутись сюди.